Таким чином за колючим дротом опинилось безліч людей - священики, вчителі, повстанці, звичайні хлібороби, з різних кутків "Великоросійської імперії". Голодні і погано вдягнені, вони роками підіймали економіку Радянського Союзу.
Одним з місць перевиховання "класових ворогів народу" був Норильский ГОРЛАГ - государственно-особорежимный лагерь - що знаходився в Заполяр'ї.

Умови перебування тут були жахливі - важка робота на шахтах, харчування, про яке краще не згадувати.

"Кормили нас так, - розповідає Надія Марківна Петренчук(в дівоцтві Ярмолюк) ув'язнена там у сорокові-п'ятидесяті роки, - на перше - триста грамів баланди, на друге - черпачок пшеничної каші. Вдома, бувало, котові більше діставалося. А тим хто добре працював, як винагороду, давали печений оладочок". І оскільки табір особорежимний, то дисципліна тут була досить жорсткою. Працювали в дві зміни по 12 годин - на вході і виході з табору постійна перевірка, одяг з номерами...

"У кожного з нас був номер намальований масляною фарбою на всьому одязі, - розповідає колишній в'язень ГОРЛАГу Артем Степанович Петренчук, ветеран ОУН,- Не тільки на бушлатах, штанах, шапках, а й на спідній білизні.

Прийшли з роботи - дали баланди і на засов в барак до ранку. І не дай Боже кому поворушитися. Вранці, о шостій, відчиняють - дадуть баланди і знову на роботу".
Тривати довго таке не могло.
Людське терпіння також має свою межу.
Існуючи так з року в рік, люди не витримали і з гаслом "Або волю, або смерть" вони підняли повстання. Було це в рік смерті Сталіна, в травні місяці.

Революція почалася організовано, в одну хвилину всі шість таборів, які знаходились в Норильську на відстані 10-15 кілометрів один від одного, підняли повстання. Нічна зміна повернулася в зону, а денна уже відмовлялася іти працювати.
"Ми взяли владу в таборі у свої руки - поспилювали грати з вікон бараків, позривали з себе ненависні номери. Адміністрація табору намагалася навести порядок - оточила табори солдатами і поставила кулемети, але розстріляти усіх в'язнів, без вказівки з Москви не наважилася. Тоді вони вдалися до іншого, більш хитрішого методу - повідомили, що з Москви приїжджає комісія і скоро вони будуть тут.
"Ми спочатку не вірили, - розповідає Артем Степанович, - коли й правда приїхали. Сам пан Панюков, колишній генерал-лейтенант, начальник Норильська, його потім в Красноярськ головнокомандуючим забрали, приїхав і назвався головою московської комісії. З ним шістнадцять чоловік, на вигляд євреї. Ми в табір їх впустили, хоча нікого туди не запускали, на роботу не виходили, але нас годували. Начальник постачання пояснив: "Хлопці! Я начальник сміттєвого руху, моє діло мале. Але самозваного голову самозваної комісії дуже швидко впізнали - один з молодших в'язнів підбіг до нього з криком: "О, дядю Панюков! Уже забув як вивів увесь табір у тундру і кожного десятого розстріляв!"
Турнули його за огорожу разом з його комісією".
І знову табір чекав. Чекав того часу, коли влада вирішить розібратися із цією ситуацією. Чекав вирішення своєї долі в невідомості - хто переміг в цьому тривалому двобої воль.

"Так пройшло близько тижня. Інколи до табору прибігали хлопці зі словами: "Тримайтеся, дяденьки, комісія з Москви уже скоро приїде!" - і назад. Їх же не чіпали, в дитину стріляти не будуть. І комісія таки приїхала.
"Довго вони не були, - розповідає Артем Степанович Петренчук. - Приїхали пізненько і питають: "Можна зоною пройти?" Кажемо: "Будь ласка". Дозволу питають у нас, бо реальна влада того часу уже в наших руках була. А на зоні чистенько тоді було, бо ми цілий тиждень не працювали, навели марафет. Коли собачка лагерна підбігає, один артист як з роботи йшли помітив її і під полою в табір проніс, йому кожен лагерник свій був ,одну ніч в одному бараці другу - в іншому ночує. Кожен день нам давали по 20 грамів цукру ,то ми завжди йому виділяли потроху. Скільки їй треба - нас же там п'ять тисяч було. Ділили з нею і пайку і долю. А коли комісія прийшла де не візьмись ця собачка, Тильда, з'явилась. Понюхала, почула, що не свої і почала кидатись на них. Нам не зручно, їм не зручно, але якось зловили її і в барак віднесли". Ця комісія багато вирішити не могла. Їм з Москви чіткі інструкції були - ГОРЛАГ з табору зняти, зробити загальний режим. Номери познімати, грати з вікон поспилювати, але ні номерів, ні грат уже давно не було - в'язні самі познімали. А все інше - тільки через Москву. І для того, щоб цей зв'язок налагодити в таборі в новому будиночку посадили свою людину яка цілодобово приймала скарги від в'язнів.

Комісія поїхала. Пройшло трохи більше тижня і адміністрація табору ввела війська.

"Чоловіча і жіноча зони були недалеко одна від одної, - розповідає Надія Марківна - крайні бараки на відстані приблизно 50 метрів. На даху бараку в чоловічій зоні сидів чоловік і абеткою морзе передавав новини з чоловічої зони. У нас була одна засуджена з Криму, яка вміла приймати знаки, але передавати не уміла. Коли дивимось, на даху з'явилася запалена ганчірка - а це був знак, що їх оточили. Далі дивимось, а прямо понад нашою зоною ідуть війська в табір. Через кілька хвилин вони уже увірвались в чоловічий табір". "Спочатку через вахту заїжджає пожежна машина, в'язнів водою розігнати, а один хлопець підбіг до машини з великою ножакою і почав перерізати шланг. Позаду нього майже одразу з'явився офіцер, дістав зброю і готується стріляти. А поряд з ним стояв інший в'язень з цеглиною в руці, сам з Сарницького району, зрозумів, що зараз вб'ють того хлопця і лейтенанту цеглиною по голові. Машина з перерізаним шлангом уже ні до чого не придатна, тому вона здала назад, до вахти, та ще й переїхала в поспіху через офіцера. Нас почали сортувати кого куди - кого до Челябінська, кого тут залишити, а тридцять "щасливців" на небо". В жіночій зоні також людей сортували на три групи. "Одну групу жінок, що були зліва від мене, - розповідає Надія Марківна, - повели в невідомому напрямку. Ми вважали, що їх усіх розстріляли, і лише через багато-багато років, я прочитала у книжці "Вони боролись за волю", що цю колону до Караганди відправили"… Через три дні з Москви прийшов наказ, хто відсидів у таборі 3/4 терміну - випускати на волю під підписку про вічне поселення в м. Норильськ.

Л. Шашко В. Орел