Мандрівка... Ми так довго чекали на неї холодною Дніпропетровською зимою і весняними дощами, від яких усі шляхи, здавалося назавжди розкисли липкою багнюкою. Ми всі чекали теплого сонця, яке підсушить землю і нарешті дасть нам можливість вирватись з холодних асфальтно-бетонних лабіринтів і піти, вдихаючи свіже лісове повітря і відчуваючи вагу наплічника за спиною. І нарешті дочекалися...

Доїхати без пригод до Павлограда нам, вірніше більшій частині наших СУМівців з , вдалося завдяки веселим співам українських пісень, які наші супутники , не пристосовані до нашого вокалу, мусили вислуховувати усю дорогу. Одразу по приїзді довелося познайомитися з представниками "Молодої Просвіти" славного міста Павлограда. Приїхавши в Кочережки - пункт призначення нашої мандрівки, ми всі: СУМівці, просвітяни і гості нашого заходу попрямували до місцевого краєзнавчого музею прослухати про історію села від місцевого вчителя історії за фахом і дослідником за покликом душі.

Після музею всі ми попрямували до Військової балки. Я тепер точно знаю яким чином гірські козли пересуваються крутими схилами. Відчувала себе майже так само, особливо пригадуючи слизькі підошви на кросівках і гілки, які так і намагалися повибивати мені очі. Не впевнена на всі сто відсотків, але здається, так себе почували всі. Хоча роздивляючись круті схили яру було важко зрозуміти, яким чином тут в козацькі часи могли переховуватися значні військові сили.

Потім похід до розпаханих уже курганів. М-да-а-а-а. Люблять і поважають у нас старовину.... Аж усім хочеться провести розкопки, для того аби відкрити поселення первісної людини чи скіфсько-сарматське поховання. Та і навіщо щось розкопувати, займаючи землю на вісім-десять років, якщо на невеликому шматку поля з ґрунтом, що зсувається в бік яру, можна сіяти і не звертати уваги на те, що врожай залишає бажати кращого...

Нарешті ми, втомлені і голодні повернулися до магазину, де залишили свої речі. Невідомо чого хотілося більше - присісти, їсти чи пити.

Цікавий факт для мешканців міст: в Кочережках сміття не валяється під ногами і не переганяється вітром по дорогах. Кожен місцевий мешканець намагається не забруднювати рідне село. Може нам у них варто повчитися? Обід тривав недовго. Адже ми ще не прийшли до джерел і чимчикувати туди шість кілометрів. А біля магазину не було можливості ні розпалити ватру, ні щось приготувати, тому поділивши припасені з дому "тормозки" і втамувавши голод. Натягаємо на спини наплічники і поволі рушаємо в дорогу. Коли уже виходимо за село, пройшовши його вулицями близько чотирьох кілометрів, раптом дізнаємось, що ті шість, про які говорилося спочатку починаються тільки тут…