Дикий степ… Білі хвилі ідуть ковилою так, ніби це яка річка могутня прагне пробитися до Дніпра. Жайворонок десь виспівує свої сонати наперекір неумілому бубонінню вітрів – значить жито, ще не поспіле… А нижче, по ярам та байракам густі ліси покупчились чорно-зеленими овечками. Та перетнув усі кордони степові і зробив свій могутній та спасаючий кордон старий Дніпро.
    І клекоттить тут на Кодацькому порозі пошматована вода, і чути дальній згук інших порогів – загат…
    А над кодацьким порогом – залога війська польського. Відпочивають франзузькі командири у польській залозі на українській землі. Нижче по течії понад берегами видко де-не-де гурти козаків – все щось майструють та готують. А є чого.
    Це був останній день Кодака – фортеці, що перекривала головний шлях утікачів – Дніпро, перед самою Січчю Запорізькою.
    Повів запорожців Хмельницький, який пам’ятав, мабуть, іще слова сказані ним при наказному гетьмані Конєцпольському: “Що людина збудувала, те людина ж і зруйнувати може” – сказав сотник реєстровців на мову Конєцпольського про те, що Кодак прибере гордість і пиху запорожців, і допоможе знищити їх…
    Це було друге і останнє руйнування фортеці над кодацьким порогом…
   
    Історія ж місцевості лише починалася: тут виникло згодом поселення під назвою Старі Кодаки, яке давало славних лоцманів дніпрових порогів…
    Дніпрогес!!! Дніпрогес!!! Всі на соц. змагання!!! Лунали заклики в двадцятому сторіччі…
    І покрила вода пороги разом із багатьма селами, та не покрила вона пам’яті.
    Тихо, повільно несе тепер свої води Дніпро, на старих лоцманських кладовищах давно всіма забуті пам’ятники і обеліски.
    І пішов довгою дорогою до Бога останній лоцман дніпрових порогів, лоцман, що іще знав норов пам’ятного порога – Кодака.

    Друг Олесь.