Сухі дані соцопитування показують, що останнім часом серед дорослого населення України збільшилась кількість людей, які готові взяти на виховання дитину або, принаймні, думали про це. Подібна тенденція наявна і на Дніпропетровщині – в усякому випадку на цьому наполягали учасники засідання прес-клубу реформ, що відбулося 16 січня 2007 року. Це засідання одночасно нагадувало і звіт радянських часів, і дружню бесіду, і намагання довести, що робота стосовно зменшення дитячої безпритульності і бездоглядності іде повним ходом.
Якщо вирватись з монотонного перерахування забезпечення прав і свобод дітей та політики їхнього соціально-правового захисту яким засипав присутніх журналістів заступник начальника відділу прав, свобод та інтересів дітей, запобігання дитячої безпритульності та бездоглядності служби в справах неповнолітніх Дніпропетровської облдержадміністрації К.В. Пугач, то можна було виділити кілька фактів. На обліку в служби в справах неповнолітніх знаходяться 20 тисяч дітей. А це три відсотки від загальної кількості дітей, що проживають в області. І слухаючи сухі цифри, якось не одразу розумієш, що за кожною з них окрема доля, окрема маленька дитина, яка потребує батьківської любові.
А. В. Литовченко, начальник служби в справах неповнолітніх Дніпропетровської міськради, продовжила розмову. З її розповіді стало ясно, що останнім часом ситуація з усиновленням дітей набула трохи іншого значення. Якщо раніше віддати малюка, що залишився без батьків, на державне утримання до притулку та будинку-інтернату при живих найближчих родичах – дідусях та бабусях або тітках і дядьках було не так-то і легко, бо вони самі не хотіли його туди віддавати, то тепер значну кількість дітей, які знаходяться в будинках-інтернатах родичі віддають самі, мотивуючи це тим, що не мають коштів на їхнє утримання. От і виходить «весела» картина – коли раз на місяць або й рідше, пригадують вони про свого маленького родича і приїжджають до дитячого будинку з гостинцями.
Таким людям важко довести, що дитина набагато більше потребує лагідного родинного ставлення, ніж розкішного одягу чи вишуканого харчування. Тим паче, що зараз збільшене державне забезпечення дитини в прийомній сім’ї. Тому і для самого малюка виховання в родині, чи дитячому будинку сімейного типу, що є перехідним між родинним і державним вихованням, має свої переваги – перша з яких підготовка до майбутнього входження в суспільне життя. Адже в дитячому будинку, дитина не отримує звичайних побутових навичок. Не кажучи вже про те, що вона не уміє доцільно використовувати ті гроші (пенсійне забезпечення і аліменти), які нараховуються їй державою і які вона отримує коли досягає повноліття. Тому часто виходить так, що молода людина, щойно почавши доросле життя за межами дитячого будинку чи школи-інтернату, за незначний період часу втрачає всі свої заощадження.
Тож для самої дитини найкращим є усиновлення. Але це не завжди вдається зробити. Тому для покращення ситуації разом з «Магнолією-TV» було створено кілька роликів, що розповідають про дітей, які залишилися без батьківського піклування. І це принесло свої результати – за минулий рік громадянами України усиновлено 72 дитини і 44 дитини іноземними громадянами.
Після доповідей запрошені в прес-клуб представники служб в справах неповнолітніх. Благодійного фонду і мати-вихователька дитячого будинку сімейного типу відповіли на питання журналістів.
Скільки людей зверталося до служби в справах неповнолітніх з наміром всиновити дитину?
К.В. Пугач: На даний момент ми розглядаємо більше двохсот кандидатур. Перевіряємо умови проживання і надані документи.
Скільки часу займає процедура усиновлення?
К.В. Пугач: Служба в справах неповнолітніх зобов’язана розглянути наданий пакет документів протягом десяти днів. Найбільше часу займає процес встановлення контакту з дитиною. Це вже залежить від кожної окремої людини. Він може займати два-три місяці, або п’ять-шість місяців.
Чи перевіряється подальша доля дитини, яку всиновлюють іноземці?
А.В. Литовченко: Обов’язково відслідковується. Перші три роки щорічно, потім раз на два-три роки. Але ми не підбираємо дітей для жителів інших держав. Як правило вони приїжджають з Києва уже з заявкою на конкретну дитину. Вони всиновлюють лише хворих дітей.
Чому ці доволі прагматичні люди, які завжди підраховують кожну копійку, піклуються нашими дітьми?
В.Н. Іонова: По-перше, за кордоном престижно всиновлювати дітей. По-друге, усиновлювачі не роблять нерозважливих вчинків – вони завжди вивчають захворювання дитини і вирішують чи є в їхній країні можливість її лікувати.
Для тих, хто бажає подарувати тепло власної душі малюкові і прийняти його у власну родину, потрібно подати в районну службу у справах неповнолітніх низку документів – довідку про заробітну платню або копію декларації про доходи, копія свідоцтва про шлюб, якщо заявники перебувають у шлюбі, висновок про стан здоров’я кожного заявника, довідка про наявність чи відсутність судимості, видана органами внутрішніх справ за місцем проживання. Протягом десяти днів служба у справах неповнолітніх розглядає пакет документів і якщо кандидатури майбутніх батьків не викликають відмови, то їм підшукується дитина. Потім уже від них і тільки від них залежить, наскільки швидко вдасться налагодити контакт з малюком. І рішенням суду дитину всиновлюють.
Але роблячи такий крок майбутнім прийомним батькам варто ретельно все обміркувати. Бо дитина – це не гарна іграшка, якою варто погратись і передарувати комусь іншому. Всиновлена дитина має такі ж самі права як і власна біологічна дитина.
До рішення всиновити дитину більшість людей ідуть роками, роздумуючи і ретельно перевіряючи кожен крок. Але зробити щасливим тих маленьких українців, що залишилися без батьківського піклування, повернути їм щастя люблячої родини – перетягує чашу ваг на бік цього рішення.
Людмила ШАШКО