24-26 квітня у селі Заздрість пройшов ідеологічний семінар “Українське Дисидентство». Львівські сумці прослухали гутірки про дисидентський рух в Україні. Ми вивчали окремі постаті цієї епохи: Валентин Мороз, Іван Гель, В’ячеслав Чорновіл, Сергій Параджанов та Іван Миколайчук, Ліна Костенко.
Ми також відвідали музей Йосипа Сліпого – будинок, де народився та ріс патріарх. Багато цікавої та корисної інформації, весела сумівська атмосфера та надзвичайні враження.
Висловлюємо щиру подяку усім, хто долучився до заходу та монахиням, які тепло і радісно прийняли нас.
Найрадикальніший представник опозиційного руху - Валентин Мороз
Валентин Якович Мороз – один із найрадикальніших представників українського національного руху. Дисидент, політв’язень, історик та публіцист. Він походив із звичайної селянської сім’ї. Закінчивши школу, В.Мороз вступив на історичний факультет Львівського університету. Після закінчення якого працював у сільській школі, а з 1964 р. – викладач історії у Луцькому педінституті, а потім Івано-Франківському педінституті.
Молодий історик не міг змиритися з існуючими умовами життя. Бездержавний статус України, беззаконня радянської влади, русифікація та утиски українців привели до того, що він подався в опозицію до радянського режиму.
Вперше Мороза заарештували у вересні 1965 року в Луцьку і засудили за антирадянську агітацію та пропаганду (ст. 62 КК УРСР) до 4-ьох років таборів. Звільнений 1 вересня 1969 року, але за публікацію статей “Серед снігів”, “Хроніка опору”, “Мойсей і Датан”, він через 9 місяців був знову заарештований і засуджений на 6 років спецтюрми, 3 роки таборів особливо суворого режиму і 5 років заслання. У Владимирській тюрмі, де Мороз відбував ув’язнення, його утримували в камері з кримінальними злочинцями, які жорстоко його били, а одного разу порізали живіт. Після закінчення тюремного терміну Мороза відправили в табір в Мордовію.
Валентин Мороз був найрадикальнішим представником опозиційного руху того часу. Спільність офіційної комуністичної ідеології з ідеями В.Мороза полягала в тому, що вони обидві мали тоталітарний характер. Багато українських політв’язнів засуджували Мороза за його радикальні погляди і звинувачували у розпалюванні міжнаціональної ворожнечі та антисемітизмі.
В знак протесту проти радянського режиму В.Мороз оголосив в таборі голодування. На його захист з листами протесту радянському уряду виступили дисиденти О.Мешко, В.Романюк (Патріарх Володимир), А.Сахаров та ін. Постать Мороза набула широкої популярності за кордоном. Про нього писали десятки найвідоміших газет світу, на його захист виступили уряди США, Великобританії та Канади, а також громадськість Австрії, Німеччини, Франції, Норвегії, Швеції. Під тиском світової громадськості у квітні 1979 року в Нью-Йоркському аеропорту В.Мороза в числі п’яти дисидентів обміняли на двох агентів КДБ.
За кордоном Мороза зустрічали з великою цікавістю, але його безкомпромісні націоналістичні погляди ліберальна західна громадськість не сприймала. Тривалий час він жив у США, а згодом у Канаді, працював радіожурналістом та викладав у Гарвардському університеті. У 1997 році В.Мороз оселився у Львові та почав викладати у Львівському університеті імені І.Франка.
Попри участь в дисидентському русі, який загалом мав демократичний характер, Валентин Мороз залишався вірним ідеям інтегрального націоналізму. Він звертав велику увагу на те, що влада в Україні повинна належати людям аристократичного духу. Причини всіх бід України В.Мороз вбачав у відсутності в неї потягу до експансії: “З давніх-давен великою помилкою України є те, що ми тільки боронимось і ніде не висуваємо претензій. Інші не бояться висувати”.
Життя – мить. Душа – вічна
Гель Іван - українець, правозахисник, багатолітній політв’язень, публіцист, оратор, чудовий організатор та політик, домігся виводу з підпілля та легалізації УГКЦ.
Гель Іван Андрійович народився у селі Кліцко, Городоцького району, Львівської області. Батько – вояк УНР, голова «Просвіти» у селі, після 1935 року голова колгоспу, одночасно співпрацював із підпіллям УПА. Мати – з інтелігентної, релігійної української родини, з традиціями національно-визвольної боротьби. Перша сутичка з радянською владою в Івана була у тринадцять років, коли заарештовували батька. Гель-молодший намагався захистити батьків, коли «енкаведисти» побили їх.
У 1952 році Івана вигнали зі школи, коли вчився у 10 класі, за відмову вступити у комсомол. Після закінчення вечірньої школи намагався вступити у Львівський університет. Йому відмовили, мотивуючи це тим, що він є сином бандерівця. Працював слюсарем на Львівському заводі автонавантажувачів. З 1956 по 1959рр. служив у війську. Опісля знову були спроби вступити на юридичний факультет Львівського університету, та не судилося. Зумів вступити на заочне відділення цього ж «Вишу» на історичний факультет. На другому курсі Гель перевівся на нічний відділ і паралельно працював слюсарем на Львівському електровакуумному заводі. Тоді й розпочав громадську діяльність.
На сторіччя смерті Тараса Шевченка 1961р, Гель разом зі своїм другом поклав терновий вінок до його пам’ятника в Києві;
коли був на шостому курсі Геля, разом з іншими українськими дисидентами заарештували. У березні 1966р. засуджений до 3 років суворого режиму – за розповсюдження українського самвидаву та «організаційну діяльність»;
1963-65рр. член Клубу творчої молоді;
1966-1968рр. відбував у мордовських таборах, де познайомився з багатьма представниками демократичного руху в СРСР;
1967р. два рази писав листи до Президії Верховної Ради, на захист УГКЦ;
Після звільнення йому не дали можливості закінчити навчання та прописатися у Львові, тому йому довелося жити у Самборі. На похороні Алли Горської Гель отримав сувору догану на роботі за «прогул». Цього ж 1970 року у листопаді, послав заяву протесту до Верховного Суду проти вироку у справі Валентина Мороза. 12 січня 1972 року заарештований. У серпні засуджений на 10 років таборів особливо суворого режиму і 5 років заслання. Перебуваючи у таборах Іван Гель брав активну участь у різного роду правозахисних акціях і голодуваннях, зокрема, голодував з вимогою статусу політв’язня. Одне з його голодувань тривало 100 діб: домагався реєстрації шлюбу зі своєю фактичною дружиною. Шлюб був зареєстрований. Загалом Гель голодував понад 300 діб.
Після чергового (100-денного) перебування в камері-одиночці за 2 місяці (1976)написав книгу «Грані культури». Оригінал книги він зумів передати (текст на цигарковому папері) дружині під час побачення, за яким сумлінно стежили охоронці. Книга розповсюджувалася у самвидаві, вперше була видрукувана у Лондоні 1984р. під псевдо Степан Говерля, потрапивши туди нелегально. На теренах України книга була видрукувана 1993 року у Львові під справжнім іменем автора.
1987 року повернувся в Україну, рік жив у рідному селі працюючи пастухом. Весною 1987 разом із В.Чорноволом, М.Горинем, П.Скочком стає членом редакційної колегії відродженого журналу «Український вісник». З 1988 веде активну громадську діяльність, створює та очолює комітет захисту УГКЦ, редагує журнал «Християнський голос», бере активну участь у створені «Меморіалу» і Народного Руху України. За трирічна діяльність комітету захисту УГКЦ, призвела до того, що про життя греко-католиків Галичини дізнався весь світ, було зібрано сотні тисяч підписів за легалізацію УГКЦ.
17 вересня 1989 року відбувся похід сотень тисяч вірних УГКЦ історичним центром Львова і до Собору святого Юра. Даний похід був організований саме Іваном Гелем та його соратниками. 1990-1994 був першим заступником голови Львівської обласної ради. 6 вересня 2004 року Івана Геля було нагороджено вищою відзнакою Народного Руху України «За заслуги перед українським народом» І-го ступеня. Загалом Іван Гель відбув 16 років ув’язнення та 5 років заслання. Зараз Іван Гель є інвалідом І-ї групи, очолює обласну комісію відновлення прав реабілітованих.
Репресії лише посилювали силу опору
В'ячеслав Максимович Чорновіл - літературний критик, публіцист, діяч руху опору проти русифікації та національної дискримінації українського народу. Кілька разів ув'язнений за «антирадянську пропаганду» (1967—1969, 1972—1979, 1980—1988). Перебував у мордовських таборах суворого режиму і на засланні. Один із ініціаторів створення Української гельсінської спілки.
Народився 24 грудня 1937 року в селі Єрки Катеренопільського району, тоді Київської області в сім'ї вчителів. У радянські часи сім'я Чорновола зазнала переслідувань від комуністичного тоталітарного режиму. 1937 року було заарештовано рідного батькового брата Петра Йосиповича Чорновола, який не повернувся з ув'язнення. Зазнавав переслідувань і батько. Сім'ї доводилося переїжджати з села в село, міняючи місце роботи. Вячеслав Чорновіл до школи пішов 1946 року відразу до 2-го класу (читав з чотирирічного віку). 1955 року закінчив Вільхівецьку середню школу із золотою медаллю і того ж року вступив до Київського державного університету ім. Тараса Шевченка на філологічний факультет, а з 2-го курсу перевівся на факультет журналістики. Уже в університеті мав неприємності за свої погляди, з чим пов'язана майже річна перерва в навчанні 1958 року (узявши річну відпустку, їздив на будівництво домни в Жданові (Маріуполь), де працював спочатку теслярем, потім — у виїзній редакції газети «Київський комсомолець»). У студентські роки вже багато писав до газет. Протягом місяця склав усі пропущені сесії і 1960 року закінчив університет з відзнакою. Захистив дипломну роботу на тему «Публіцистика Бориса Грінченка», ще донедавна забороненого письменника.
Започаткував в Україні національно-визвольний рух шістдесятників разом з І. Світличним, І. Дзюбою, Є. Сверстюком, А. Горською, М. Плахотнюком, Л. Танюком, В. Стусом, Г. Севрук та ін. В’ячеслав Чорновіл був одним з найяскравіших організаторів та активістів цього руху, що в 60ті —70ті роки протистояв тоталітарному режимові, виступав за відродження України, її мови, культури, духовності, державного суверенітету. Брав активну участь у діяльності Київського клубу творчої молоді (КТМ).
4 вересня 1965 року виступив разом з Іваном Дзюбою та Василем Стусом у кінотеатрі «Україна» на прем’єрі фільму Параджанова «Тіні забутих предків» з протестом проти арештів української інтелігенції. Далі, звичайно ж, — безробіття, обшуки й допити.
Того ж місяця за участь у правозахисному русі звільнений з роботи в газеті «Молода гвардія». Тоді ж улаштовується літпрацівником у газеті «Друг читача». За відмову давати свідчення на закритому суді братів Горинів В. Чорновола засудили до трьох місяців примусових робіт.
Репресії лише посилювали в ньому силу опору: звільнення з роботи прискорило працю над документальним дослідженням «Правосуддя чи рецидиви терору?» (травень 1966 року). Це був, мабуть, один із найсміливіших зразків тогочасної української політичної публіцистики. Наступний вирок у листопаді 1967 року — жорстокіший: 3 роки ув’язнення в таборах суворого режиму. Причиною і цього разу виявилася журналістика: В’ячеслав Чорновіл уклав документальну збірку «Лихо з розуму» (Портрети двадцяти «злочинців»), де подав матеріали про арештованих у 1965 році шістдесятників. Після того, як книжку було надруковано за кордоном, міжнародна громадськість піднесла голос на захист ув’язнених, і брежнєвські холуї змушені були на це зважати. Отож, дехто з тоді арештованих завдячує Чорноволові життям.
За свої книжки Чорновіл став лауреатом премії для кращих журналістів світу, що боронять права людини; а від Радянського Союзу отримав нове тюремне ув’язнення.
11 березня 1988 року з М. Горинем і З. Красівським підписав Звернення до української та світової громадськості про відновлення діяльності УГГ. Цього ж року ініціював створення Української гельсінської спілки (УГС), яку від початку задумав як політичну партію. Був її співголовою, а також співавтором програмних документів, зокрема «Декларації принципів Української гельсінської спілки», яку оприлюднив 7 липня 1988 року на 50-тисячному мітингу у Львові. УГС стала першою в Україні відкритою опозиційною КПРС організацією партійного типу. В’ячеслав Чорновіл був одним з трьох робочих секретарів, потім членом виконкому УГС, очолював пресову службу — написав і відредагував понад сто листів прес-служби УГС, які оперативно, у день виходу, передавалися по радіо «Свобода», а також розповсюджувалися самвидавом.
25 березня 1999 року В'ячеслав Чорновіл загинув за нез'ясованих обставин в автокатастрофі на шосе під Борисполем. Трагедія сталася на 5-му кілометрі автотраси Бориспіль—Золотоноша. Автомобіль Чорновола врізався в «КамАЗ» з причепом, який розвертався посеред шосе. В. Чорновіл і його водій Євген Павлов загинули на місці, прес-секретар лідера НРУ Дмитро Понамарчук був госпіталізований з важкими травмами. Пізніше внаслідок серцевого нападу помер один з трьох пасажирів «КамАЗу».
Соратники В.Чорновола вважають його загибель політичним убивством.
На місці загибелі встановлено справжній козацький хрест. Поховано Чорновола на центральній алеї Байкового кладовища.
Ліна Костенко: «Я кину все. Я вірю в кілометри…»
Ліна Костенко була однією з перших і найпримітніших у плеяді молодих українських поетів, що виступили на рубежі 1950—1960-х років. Період так званих в історії «шестидесятників» створив новітні стилі в українській літературі, змусив творити щось нове, атипове, щось авангардне, але, як і завше, безжалісне та максимально критичне по відношенні до влади і тодішнього режиму.
Народилась у родині вчителів. У 1936 році родина перебралась із Ржищева до Києва, де майбутня поетеса закінчила середню школу. Після закінчення середньої школи молода поетеса навчається в Київському педагогічному інституті, а згодом — у Московському літературному інституті імені О.М.Горького, який закінчила в1956 році.
Збірки її віршів «Проміння землі» (1957) та «Вітрила» (1958) викликали інтерес читача й критики, а книга «Мандрівки серця», що вийшла 1961 року, не лише закріпила успіх, а й засвідчила справжню творчу зрілість поетеси, поставила її ім'я поміж визначних майстрів української поезії. Ці сміливі кроки в «літературотворенні» стали червоним світлом для «церберів» радянської влади. Майстриня українського слова відчувала і напевне знала, що ще зовсім недовго вона зможе писати і видаватися вільно.
Творчий розвиток Ліни Костенко — поетеси гострої думки і палкого темпераменту — не був позбавлений ускладнюючих моментів. Обмеження свободи творчої думки, різні «опали» в часи застою призвели до того, що досить тривалий час вірші Л.Костенко практично не потрапляли до друку. Та саме в ті роки поетеса, незважаючи ні на що, посилено працювала, крім ліричних жанрів, над своїм найвидатнішим до сьогодні твором — романом у віршах «Маруся Чурай», за який вона 1987 року була удостоєна Державної премії УРСР імені Т.Г.Шевченка.
Книги Л.Костенко «Над берегами вічної ріки» (1977), «Маруся Чурай» (1979), «Неповторність» (1980) стали небуденними явищами сучасної української поезії, явищами, які помітно впливають на весь її подальший розвиток. Так, як вона подивилася на проблему жіноцтва, її одвічні болі, так ніхто й ніколи не наважувався говорити про стереотипність думок і традицій. «Моя любов сягала неба, а Гриць ходив ногами по землі!» — обман, жорстокість буденності — усе це пролунало в «Марусі Чурай». Ліна Костенко була великим знавцем жіночої натури, незламним воїном за честь жінки, такий собі лицар у залізних обладунках під якими ховається чутлива, ніжна у красива жінка. Інколи за це її називають феміністкою середини ХХ століття.
Перу поетеси належать також збірка поезій «Сад нетанучих скульптур» (1987) та збірка віршів для дітей «Бузиновий цар» (1987). Спільно з А.Добровольським — кіносценарій «Перевірте свої годинники» (1963).
Стала почесним професором Національного університету «Києво-Могилянська академія».
Має чимало регалій: почесний доктор Чернівецького національного університету (2002); лауреат Державної премії ім. Тараса Шевченка (1987, за роман «Маруся Чурай» і збірку «Неповторність»); лауреат Міжнародної літературно-мистецької премії ім. О. Теліги (2000). Також її було нагороджено Почесною відзнакою Президента України (1992) і Орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня у березні 2000 року.
Твори:
Вже почалось, мабуть, майбутнє
Віяло мадам Полетики
Дума про братів Неазовських
Життя іде і все без коректур
Маруся Чурай
Моя любове
Мій перший вірш
Пастораль
Розкажу тобі думку таємну
Світлий сонет
Старенька жінка
Тут обелісків ціла рота
Умирають майстри
Чекаю дня коли тобі скажу
Сергій Параджанов був не політичним, а мистецьким дисидентом
Культова, неординарна постать — режисер зі світовим ім’ям та непростою долею, ізгой та «космополіт», містифікатор і пророк — він неодноразово надихав колег по кінематографічному цеху на створення екранних версій його буття. Втім, у більшості фільмів «параджановського циклу» найвиразніше звучали дві домінуючі теми: геніальність митця та трагізм його долі, від чого постать класика «бронзовіла».
Параджанов був одним опальних режисерів СРСР. Йому не давали знімати: то прикриваючись цензурою, те закриваючи його в тюремних катівнях. Зараз майстер заслужено входить у список класиків.
Параджанова вважають своїм у Грузії, Вірменії, Росії та Україні. З останньою доля режисера зв'язана особливо тісно: у ВДІК Параджанов навчався в Савченка і Довженка, а в період 1949-60 працював на київській кіностудії Довженка.
Народився Сергій Параджанов у Тифлісі в родині антиквара, він був третьою дитиною в сім’ї. Середню школу Сергій закінчив тільки з двома "п'ятірками" — з природознавства і малювання. Технічні предмети тягнули на "трійку", і, проте, він вирішив поступати в Інститут залізничного транспорту, де провчився рівно рік. У 1941–1943 роках працював художником-технологом на тбіліській фабриці “Радянська іграшка”.
У 1942-1945 роках він вчився на вокальному відділенні Тбіліської консерваторії. Брав участь у концертній трупі, що обслуговувала воєнні госпіталі, провів близько 600 концертів. Після закінчення консерваторії вступив на режисерський факультет Всесоюзного державного інституту кінематографії (ВДІК), у майстерню Ігоря Савченка. На цьому курсі вчилися відомі в майбутньому режисери: Олександр Алов, Володимир Наумов, Озеров, Хуциєв, Миронер.
Працював асистентом режисера на фільмі “Тарас Шевченко” (режисер І. Савченко), асистентом режисера на фільмі “Максимко” (режисер А. Мишурін). Зняв дипломну роботу — фрагмент фільму “Андрієш” за мотивами молдавських казок. Через чотири роки Параджанов разом із режисером Яковом Базеляном зніме на кіностудії ім. Довженка повнометражний варіант цього сюжету [[3]]. 28 червня закінчив ВДІК, був направлений на Київську студію художніх фільмів у якості режисера-постановника.
З Україною пов'язана значна частина творчої біографії Сергія Параджанова. В Україні створив фільми "Наталія Ужвій", "Золоті руки", "Думка" (всі - 1957), "Перший хлопець" (1958), "Українська рапсодія" (1961) "Квітка на камені" (1962, у співавторстві з А.Слісаренком).
Тіні забутих предків. Міжнародне визнання прийшло до Параджанова після екранізації в 1964 повісті М. Коцюбинського "Тіні забутих предків". Фільм "Тіні забутих предків" був удостоєний призу на Всесоюзному кінофестивалі в Києві (1966). Та все ж на Заході (там фільм демонструвався під назвою "Вогняні коні") інтерес до нього був значно більшим, ніж на батьківщині.
Журнал "Екран" (Польща), 1966 рік писав: "Це один з найдивовижніших і найвитонченіших фільмів, які траплялося нам бачити протягом останніх років. Поетична повість на межі реальності і казки, дійсності і уяви, достовірності і фантазії... Уяві Параджанова, здається, немає меж. Червоні гілки дерев, геометрична композиція усередині корчми з нечисленним реквізитом на фоні білих стін, Палагна на коні під червоною парасолькою і з напіводягненими ногами грубість похоронного ритуалу з обмиванням померлого тіла і сцена оргіастичних забав у фіналі... Параджанов відкриває у фольклорі, звичаях, обрядах самобутній культурний ритуал в рамках якого дійсність реагує на турботу і трагедію особи".
Фільм отримав 39 міжнародних нагород, 28 призів на кінофестивалях (із них — 24 гран-прі) у двадцять одній країні. Параджанову надсилали свої вітання Фелліні, Антоніоні, Куросава, а польський режисер Анджей Вайда став перед Параджановим на коліна й поцілував руку, дякуючи за цей шедевр.
Фільмографія:
1951 — Молдавська казка, 1954 — Андрієш, 1954 — 62 (кілька документальних і науково-популярних картин — “Наталія Ужвій”, “Думка”, “Золоті руки”), 1958 — Перший парубок, 1961 — Українська рапсодія, 1962 — Квітка на камені, 1964 — Тіні забутих предків, 1966 — Київські фрески, 1968 — Діти Комітасу, 1969 — Колір гранату (Саят-Нова), 1969 — Акоп Овнатанян, 1984 — Легенда про Сурамську фортецю, 1986 — Арабески на тему Піросмані, 1988 — Ашик-Керіб, 1990 — Сповідь (не закінчено, оригінальний негатив включено до фільму Параджанов. Остання весна (1992))
Іван Миколайчук - обличчя і душа українського поетичного кіно
В 68- му під час зйомок фільму хтось звинуватив Івана Миколайчука у націоналізмі. У відповідь актор спалахнув, намагаючись пояснити різницю між націоналізмом і патріотизмом. Інцидент закінчився доносом у Київ, де Миколайчука кваліфікували як людину ворожої ідеології.
Іван Васильович Миколайчук народився 15 червня 1941, у селі Чортория Кіцманського району - український актор, режисер, сценарист. 34 ролі в кіно, 9 сценаріїв, та 2 режисерські роботи.
Миколайчук був кінозіркою 60-70 х років. В ті роки майже жоден фільм не обходився без його участі. Він був особливий, народний, справжній, найкращий. «Я не знаю більш національного народного генія…До нього це був Довженко» — казав про Миколайчука великий Параджанов.
В його особі українська нація має світового невмирущого позитивного героя, який пробуджував національний дух українців. Проте звання народного артиста Івану Миколайчуку так і не присвоїли, бо тодішні ідеологи винесли акторові вирок — «націоналіст». Державну Шевченківську премію Іван Миколайчук отримав вже посмертно.
У 1957 р. закінчив Чернівецьке музичне училище, в 1961-му — театр-студію при Чернівецькому музично-драматичному театрі ім. О. Кобилянської. 1965 — Закінчив кіноакторський факультет Київського інституту театрального мистецтва ім. І.Карпенка-Карого (майстерня В.Івченка). В кіно дебютував ще студентом, в курсовій режисерській роботі Леоніда Осики «Двоє». В гарному обличчі, тонкій усмішці та приглушеному голосі героя молодого Миколайчука не можна не помітити якоїсь таємниці, недоказаності, глибини — тих рис, які ляжуть через 2-3 роки, в основу феномена особистості великого актора.
Ролі молодого Тараса Шевченка у фільмі «Сон» та Івана Палійчука у «Тінях забутих предків» одразу принесли Миколайчукові загальне визнання. Особливо кінострічка «Тіні забутих предків», яка здобула близько десяти радянських та зарубіжних призів та нагород, й була визнана однією з двадцяти найкращих картин світу. Безперечно, успіхові цього фільму сприяла участь у ньому талановитих митців та, передусім, Івана Миколайчука.
А тоді, після блискучого дебюту в кіно, його знімали часто, й він запам'ятовувався в більшості картинах. Запам'ятовувався навіть тоді, коли йому по суті, й не було чого грати, але він «витягував» роль завдяки своїй особистості і вмінню створити образ майже з повітря, створити його з нічого. Реальний і міфічний, ніжний і жорстокий, багатоликий і багатоманітний, в головній ролі чи в епізодичній, він міг внести у кінострічку щось неповторне, своє, те, що не виходило в інших. Про феномен Миколайчука свідчить бодай те, що кожен український фільм з його участю відрізняється від тих, де він не знятий. «Коли б нині запитали, чи міг би інший актор зіграти роль Івана Палійчука в „Тінях забутих предків“, я б відповіла б: „Ні-ні! Тільки Миколайчук!“. Інакше то був би інший фільм, і було б все інше» — говорить Лариса Кадочнікова, та сама Марічка з «Тіней…».
Іван Миколайчук відзначався допитливістю, прагненням до акторських вирішень. Ці риси допомогли акторові стати самобутнім митцем. Так, у фільмі «Комісари» він зіграв комісара Громова із загостреною моральною сприйнятливістю і духовним максималізмом. Своєю індивідуальністю, дивовижною переконливістю, виправданням пропонованих обставин Миколайчук заражав глядачів, примушував співпереживати і вірити. Картина ця стала помітним явищем у нашому кінематографі, вона ж довела, що Миколайчук схильний до тонкого психологізму, до несподіваних контрастів і навіть парадоксів характеру.
У сімдесяті почалися гоніння на діячів культури. Сильним ударом для українського кінематографа стало вилучення з кіно, а потім і арешт Сергія Параджанова. Торкнулося це й Івана. В 68- му під час зйомок «Аннички» хтось звинуватив його у націоналізмі. У відповідь Миколайчук спалахнув, намагаючись пояснити різницю між націоналізмом і патріотизмом. Інцидент закінчився доносом у Київ, де Миколайчука кваліфікували як людину ворожої ідеології. А після фільму «Білий птах з чорною ознакою» життя Миколайчука зовсім ускладнилося. Адже стрічка, котра здобула Золотий приз Московського міжнародного кінофестивалю, була сприйнята як мало не випад ворожих націоналістичних сил. Не раз доводилося акторові пояснювати свою позицію в різних інстанціях та «органах». Він відчував себе зацькованим та обкладеним з усіх боків.
Поклали на полицю і «Тіні забутих предків». Лише в роки краху радянської імперії вийшла на екрани і кінострічка «Пропала грамота». Так поступово Івана Миколайчука починають відлучати від творчого процесу. Протягом п'яти років чиновницька рука за вказівкою партійних «босів» викреслювала його прізвище з усіх знімальних груп, хоча багато режисерів хотіли бачити відомого актора у своєму майбутньому фільмі.
Й досі залишається загадкою, як у 1979-му Івану Миколайчуку вдалося втілити давню мрію — зняти свій фільм. «Вавілон ХХ» прозвучав як вибух в українському кінематографі. Яскравий, наповнений фантастичними і водночас реальними образами фільм увібрав в себе все найкраще, що міг їй дати Миколайчук-сценарист, Миколайчук-режисер і нарешті Миколайчук-актор. Хтось із кінокритиків назвав «Вавілон ХХ» трагіфарсом, хтось кваліфікував його стилістику як народне бароко. Зрештою такого оригінального фільму на кіностудії імені Довженка не з'являлося дуже давно. У 1980 р. картина завойовує приз «За кращу режисуру» на Всесоюзному кінофестивалі у Душанбе.
Подальшу долю митця затьмарили адміністративні утиски поетичного кіно, що сприймалося як «націоналістичний ухил» у культурі. Миколайчуку більше не давали знімати. Хоч у нього й були спроби продовжити себе в режисурі. Однак, його стрічка «Така пізня, така тепла осінь» вже не мала такого успіху як «Вавілон ХХ».
У 1983-му були написані «Небилиці про Івана», а у 1984-му режисер готувався до роботи над фільмом за цим сценарієм, та постановку «Небилиць…» було дозволено тільки восени 1986 року. На жаль, через важку хворобу, розпочати зйомки фільму він так і не зміг.
Постійні потрясіння, заборони творчих задумів, «табу» на фільми зіграли не останню роль у долі молодого актора. 3 серпня 1987 року Івана Миколайчука не стало.
