4 Березня СУМівці Львівського осередку, за ініціативою Головного управління сім'ї та молоді Львівської обласної державної адміністрації, взяли участь у вшануванні пам'яті жертв трагедії села Павлокома, на території сучасної Польщі, та відвідали могилу автора музики гімну "Ще не вмерла Україна" - Михайла Вербицького у селі Млини.
Михайло Вербицький
(1815-1870)
композитор, автор музики гімну "Ще не вмерла Україна"
Він навчався в Перемишльській гімназії та музичній школі. У 1833 році вступив до Львівської духовної семінарії. Навчаючись там, створив "Школу гри на гітарі", яка стала першим посібником з теорії музики в Галичині. У 1850 році стає священником
села Млини. Це мале село поблизу польсько-українського кордону. До 1947 року більшість його мешканців становили українці. Там до сьогодні збереглася й дерев'яна церква, в якій він служив, а поруч з нею знаходиться його могила.
Вербицький був не лише священиком, але також знаменитим композитором. Він не мав формальної музичної освіти, знання здобував самотужки - вивчав музичну літературу, налагоджував контакти з іншими композиторами. Вербицький був обдарований багатьма талантами. Писав музику до спектаклів, які сам і виставляв в аматорському театрі в Перемишлі (там теж виступав як актор).
1863 року Михайло Вербицький прочитав вірша Павла Чубинського "Ще не вмерла Україна" і написав до нього мелодію. У 1917 і 1992 роках цей твір офіційно визнано національним гімном України. Пісня "Ще не вмерла Україна" в радянські роки була заборонена. Тоді ніхто не турбувався за могилу композитора,лише після отримання незалежності ситуація змінилася - минулого року на могилі Михайла Вербицького встановлено меморіал.
Павлокома - символ трагедії українців Засяння
Село Павлокома розташоване за 40 км на захід від Перемишля, в мальовничій долині річки Сян. Перша відома письмова згадка про Павлокому датована 1441 роком. Архівні документи свідчать, що вже 1595 році там існувала парафія східного обряду. Напередодні Другої світової війни Павлокома налічувала 1370 мешканців, у т.ч. 1190 українців, 170 поляків (із них 100 колоністів) і десятьох євреїв.
У березні-квітні 1945 року в Надсянні загинули сотні жінок, людей похилого віку, дітей тільки тому, що були українцями. В такий спосіб у новоствореній ПНР і влада, і антикомуністичне польське підпілля розв'язували "українську проблему" на цих споконвічних українських теренах. Тоді в сусідній Березці вбили 180 українців разом зі священиком о. Олексієм Біликом, у Бахові - бл. 100 українців разом зі священиком о. Анатолієм Сембратовичем, у Скопові - бл. 100 українців разом зі священиком о. Іваном Дем'янчиком, у Малковичах - понад 150 українців, у Пискоровичах - декілька сотень, у Горайці - 190 осіб, у Старому і Новому Люблинцях - приблизно по сотні.
На Холмщині хвиля масових убивств українців прокотилася ще раніше, у 1943-1944 рр. Лише в Грубешівському повіті в ці роки знищили понад 50 українських сіл.
У Надсянні хронологічно цей трагічний перелік відкрила Павлокома. Чому? В усі міжвоєнні та воєнні 40-ві роки село було відоме високим рівнем української національної свідомості та сипало сіллю в очі польських шовіністів як із навколишніх сіл Барткувки, Сільниці, Дильонґови, Бахора, так і місцевих павлокомських.
Окремі павлокомці загинули від рук поляків уже 1943 р. Серед них був активний місцевий громадський діяч, учитель Микола Левицький.
Трагічним кінцем української Павлокоми стало 3 березня 1945 року. Тоді польські бандити під командою колишнього поручника львівської АК Юзефа Бісса "Вацлава" в жорстокий спосіб позбавили життя 365 павлокомських українців разом із місцевим парохом о. Володимиром Лемцьом.
Нормальній людині тяжко збагнути те, що бандити обрали збірним пунктом місцеву церкву, куди зганяли українців, де їх катували, сортували, звідки групами конвоювали на тамтешній цвинтар і там розстрілювали. Три великі ями, наповнені тілами вбитих, стали їхніми спільними могилами. Місцеві римо-католики 1965 р. зруйнували павлокомську церкву до останньої цеглини. Нині серед хащів, залишилася лише напівзруйнована дзвіниця, звісно, без дзвонів.
Однак духу української Павлокоми в березні 1945 р. не знищили. Підтвердженням цього є те, що 42 павлокомські юнаки (ця цифра не повна) в лавах УПА до середини 1947 р. відстоювали право українців жити на своїй рідній землі.
Про жахіття в Павлокомі вголос заговорили і в Україні, і в Польщі лише після проголошення незалежності України. У рік 50-річчя трагедії Павлокоми, в лютому-березні, невелика група українців із Перемишля вперше побувала на колишньому українському цвинтарі в селі. Побачене та почуте тоді шокували. На території колишнього українського цвинтаря росли хащі, через які місцеві жителі протоптали декілька стежок, повсюди сміття, металеві заржавілі речі, побиті скляні банки, пляшки... Словом, це кладовище для тамтешніх мешканців слугувало сміттєзвалищем. А поряд, буквально за декілька метрів від нього, стоїть новозбудований костел. Доречі гнітюче враженя від села зберігається і досі - схоже нові мешканці не надто дбають про землю на якій живуть. На відміну від сусідніх сіл та містечок Павлокома робить враженя "депресивного" поселення - дух трагедії тут літає досі.
За останні роки колишній український цвинтар у Павлокомі очистили від сміття, хащів. На пожертви добрих людей його огородили, в центрі кладовища встановили три металеві хрести. Та й ставлення до приїжджих українців із боку місцевих жителів також змінилося на краще. Невдовзі, у травні - червні, на місці колись зруйнованого кладовища, обіцяють відкрити меморіал.
Він навчався в Перемишльській гімназії та музичній школі. У 1833 році вступив до Львівської духовної семінарії. Навчаючись там, створив "Школу гри на гітарі", яка стала першим посібником з теорії музики в Галичині. У 1850 році стає священником
села Млини. Це мале село поблизу польсько-українського кордону. До 1947 року більшість його мешканців становили українці. Там до сьогодні збереглася й дерев'яна церква, в якій він служив, а поруч з нею знаходиться його могила. 
1863 року Михайло Вербицький прочитав вірша Павла Чубинського "Ще не вмерла Україна" і написав до нього мелодію. У 1917 і 1992 роках цей твір офіційно визнано національним гімном України. Пісня "Ще не вмерла Україна" в радянські роки була заборонена. Тоді ніхто не турбувався за могилу композитора,лише після отримання незалежності ситуація змінилася - минулого року на могилі Михайла Вербицького встановлено меморіал.
Село Павлокома розташоване за 40 км на захід від Перемишля, в мальовничій долині річки Сян. Перша відома письмова згадка про Павлокому датована 1441 роком. Архівні документи свідчать, що вже 1595 році там існувала парафія східного обряду. Напередодні Другої світової війни Павлокома налічувала 1370 мешканців, у т.ч. 1190 українців, 170 поляків (із них 100 колоністів) і десятьох євреїв.
У Надсянні хронологічно цей трагічний перелік відкрила Павлокома. Чому? В усі міжвоєнні та воєнні 40-ві роки село було відоме високим рівнем української національної свідомості та сипало сіллю в очі польських шовіністів як із навколишніх сіл Барткувки, Сільниці, Дильонґови, Бахора, так і місцевих павлокомських.
Окремі павлокомці загинули від рук поляків уже 1943 р. Серед них був активний місцевий громадський діяч, учитель Микола Левицький.
Побачене та почуте тоді шокували. На території колишнього українського цвинтаря росли хащі, через які місцеві жителі протоптали декілька стежок, повсюди сміття, металеві заржавілі речі, побиті скляні банки, пляшки... Словом, це кладовище для тамтешніх мешканців слугувало сміттєзвалищем. А поряд, буквально за декілька метрів від нього, стоїть новозбудований костел. Доречі гнітюче враженя від села зберігається і досі - схоже нові мешканці не надто дбають про землю на якій живуть. На відміну від сусідніх сіл та містечок Павлокома робить враженя "депресивного" поселення - дух трагедії тут літає досі.