Жовте листя,
жовтий метелик,
жовтий наплечник.

У середині квітня група сумівців із Львівського осередку подалась до ще сонних від зими (як вони собі гадали) Карпат.
Проте пора міжсезоння відзначається різними настроями та багатотонністю і ми побачили те, що не може побачити львів'янин, тернополянин …, який залишився у місті.
Природа ніколи не мовчить, а особливо комунікативною вона є в Карпатах: шепотіла свою легенду і підспівувала нам пісеньки.
Отже, на цей раз ми підкорили Парашку. Особливо важкими були останні кроки, які переродилися в захоплення. Є!
На самій вершині нас привітав дощисько і десь за хмарами підморгувало сонце. Дорога назад завжди здається коротшою, проте, незважаючи на брак часу (у потяг влетіли в останню мить), ми не могли відірвати погляду від розмаїття картинок, які одна за одною підсувала нам Природа. Цик.. цик... губилося в повітрі бажання зафіксувати останню мить вічності (і тепер ви маєте нагоду полюбуватися світлинами).

Це було і сите літо із пахучим незкошеним сіном, горбатими копицями, жовтими метеликами… Холодний вітруган, який так старанно висушував нас від дощу, нагадав про осінь. Був і сніг - зима. Потім пейзаж змінювала картинка весни - королівство підсніжників, манюні конвалії, які ледь-ледь продиралися з-під плаща зими… пташки… цвіркунчики… і така яскрава веселка, яка підперезала вершини непідкорених гір…
Та що там говорити…

Давайте краще знову у Карпати!

Наталя Хімка

Назад.