Пропонуємо ознайомитися враженнями учасниці мандрівного вишколу подруги Мар’яни Кріль «Ребет».

Головне – не боятися!

А позаду пройдена дорога,
А поперед мене гори сині.
Хочеться напитися без краю,
Залишити все, що бачу нині.
С. Вакарчук

Три незабутні дні і три різні погоди, високі гори і неймовірна тиша, радість від спілкування, пізнання нового, співи, спільні трапези, пориви вітру і швидкісні спуски... Зимові проводи й весняна зустріч... Мандри, що дали енергію до нових звершень... Це неповний перелік вражень від Гірського семінару ратників, який нещодавно відбувся в Українських Карпатах, у підніжжі г. Говерла на полонині Пожижевська.

Учасників семінару можна було умовно поділити на дві групи: ті, для кого мандрівки у зимові гори є частими і звичними й ті, для кого вони є справжнім відкриттям і несподіванкою. Місцем збору сумівців стала Ворохта. У п’ятничний ранок вона зустріла нас теплими сонячними променями, велелюддям та майже повною відсутністю снігу. І це нас стривожило, однак усі тривожні думки розвіялись тоді, коли ми в’їхали на територію Карпатського національного заповідника, прямуючи до урочища Заросляк. Розповіді про різні цікаві пригоди в горах від працівника Сніголавинної станції „Пожижевська” п. Олександра під час переїзду перервав гуркіт двигуна нашого „транспортного засобу”. В лісовій глибині йому не вдалося здолати снігових заметів і слизької дороги. Отже, сніг є. І це добре.

Дійшовши до урочища Заросляк, ми мали першу трапезу, під час якої програмовий Гірського семінару і натхненник мандрівки друг Сергій Підмогильний ознайомив учасників із програмою на найближчі три дні, а також визначив команду заходу. Далі на нас чекав перехід на полонину Пожижевська. Під час цього сходження перед нами відкривалися неймовірно гарні краєвиди навколишніх гір, а також ми побачили місце, де починається річка Прут.

Ще кілька кроків... і ось те божественне місце, де ми перебуватимемо протягом трьох днів. Захопленні навколишньою красою, кожен з нас на мить ніби здійнявся над землею. Звучить це достатньо метафорично, хоча, той факт, що перебували ми на висоті понад 1400 м промовляє сам за себе. Озираємось навколо і очам своїм не віримо: он там, наче на долоні, вершина Говерли (2061 м), з іншого боку - гори Данцир (1845 м), Гомул (1787 м), Брескул (1911 м), Пожижевська (1822 м). Ось тягнеться Чорногірський хребет, - розповідає друг Сергій Підмогильний, - найвищий у Карпатах. Почувши назви гір, полонин, одразу виникають питання про їх походження. Та на географічні, історичні, ономастичні та етнографічні теми говоритимемо пізніше, під час запланованих гутірок.

Нашим прихистком так високо в горах серед снігів, вітру і тиші стали затишні стіни Високогірного біологічного стаціонару «Пожижевська», який є у розпорядженні Інституту екології Карпат НАН України. У теплу пору сюди приїжджають вчені на декілька місяців і мудрують на різні природничі загадки. Як і що вони роблять, мабуть, слід запитатись у них самих. Та ми не мали такої змоги, однак спілкувались із господинею цього дому пані Любою. Без перебільшення, це жінка, яка відкриває істину і світ для себе на прикладі найпростіших речей. Їй окрема подяка за цікаво проведений час і терпіння.

Не гаємо часу, рухаємось далі. Спільно вирушаємо на схил гори Пожижевська на екскурсію до Сніголавинної станції «Пожижевська». У книзі рекордів України про цю метеостанцію написано як про найвисокогірніше місце праці та наукову споруду. Так високо ще й люди працюють – метеорологи: тиждень на станції, тиждень вдома. Через кожні три години (вдень і вночі) вони повинні подавати до Яремчанського метеоцентру показники метеоявищ, за якими синоптики і складають прогноз погоди. Зважаючи на напруженість у роботі, метеорологи працюють командою, тобто одночасно на станції знаходиться декілька осіб. За допомогою різних приладів тут вимірюють тумпературу повітря і ґрунту, швидкість і напрям вітру, хмарність і кількість опадів. Також тут стежать за сніговим покривом, фіксують лавини, а ще рятують туристів. Саме на станції «Пожижевська» зафіксовано три рекорди: в середньому по 13 днів з градом на рік, найбільше в Україні опадів, найбільш вітряне місце. А ще, за словами працівника станції п. Олександра, тут спокійно можна кататись на лижах в червні. Ось так воно буває вище неба. Це також своєрідний незафіксований рекорд. Взагалі, ця полонина просто вражає відкриттями. До прикладу, туалет, що розташований тут, теж по праву можна назвати найвисокогірнішим. Чи ж не еврика?!:-) Побачивши сніголавинну станцію, почувши, як передаються спостереження, власноруч здійснивши певні виміри під наглядом метеоролога, повертаємось до біостаціонару. Напрочуд добра видимість дозволяє нам побачити сноубордистів на сусідній горі. Кому як, а я у них побачила ящірок. Щоб відчути смак цієї аналогії, рекомендую лектуру Люби КлименкоJ Вечеря, бесіда, бувальщина, нічна тиша...

...І туманний безвітряний ранок. Другий день гірського семінару ми розпочали з теорії, а саме з гутірок про Карпати, процес горотворення, про особливості поведінки в горах у різні пори року, про географічні та етнографічні особливості Східних Карпат. Знавці-лектори – друзі Сергій Підмогильний та Василь Федюк – розповідали про гори не з книжок, а безпосердньо зі своїх власних спостережень, що не могло не розвинути дискусії серед присутніх. Кімната біостаціонару на певний час перетворилась на місце наукових баталій про природу та гори: мапи умовно зображались на стіні, очі слухачів були прикуті до новеньких карт, дехто старанно все занотовував, як на лекції старого мудрого професора. Почувши стільки цікавого про Східні Карпати, я згадала ті частини, що знаходяться не в Україні, а саме польські Татри, де я колись побувала. І так собі поміркувала: кордони, візи, контролі, а тут просто гори... Тягнуться із Заходу на Схід і кожен може прихилитись до них, головне – не боятися. Треба просто вирушати в гори, які тебе точно чекають. Так само ми чекали і на побачення з ними того дня, проте вони, здається, на нас не дуже. За словами досвідчених ратників, туман, який був того дня, є найнебезпечнішою погодою для гірських сходжень. Та все це нас не спиняє і ми вирушаємо на гору Пожижевська, а під час походу уважно слухаємо практичну частину гутірки про тактику гірських походів, туристичне спорядження для таких мандрівок, поведінку людини при сходженні лавин. Друг Володимир Черкас показав місце зі сніговим покривом, яке є лавинонебезпечним, продемонстував використання льодоруба та «кішок» (металеве знаряддя, яке чіпляється до підошви черевиків для безпечнішого і легшого сходження по льодовій поверхні в гірській місцевості), розповів про час найіммовірнішого сходження лавин, про особливості снігу під час цього природнього явища. Рухаючись у надзвичайно затуманеному просторі, при якому видимість становила близько 8 метрів, ми вирішили повернутись, так і не дійшовши до вершини Пожижевської.

Зійшовши до станції, було влаштовано перегони на кариматах. Жартома ми говорили, що це встановлюються нові рекорди української збірної з бобслею. Проторувавши шлях, дехто просто літав, приземляючись в кучугурі снігу, а згодом і в руках друзів. Вечерею та співами завершився другий день ратницького гірського семінару.

Ранок наступного дня видався ще в сні вітряним. Вийшовши на вулицю, ми переконались у цьому на власні очі, побачивши, як це «туман в полонинах пливе» (явище, до речі, неймовірно гарне, а не лише пісня про це). Пориви вітру, разюче сонце, останні фото на високогір’ї і повернення. Вертаємось додому з думкою про наступний ратницький водний семінар, під час якого знову нас чекатиме зустріч із горами. Лише пам’ятайте про те, щоб не боятися. Отож, вперед, за діло, чарувати....